Я редискО
Коли горять прапори
Опубликовано: 04.09.2018
День незалежності однієї країни в рамках і свободах Євросоюзу – це такий собі час Х, коли приховані проблеми стають явними
…Випадковий перехожий спостерігав за маршем націоналістів на честь чергового дня народження Степана Бандери у Полтаві. Темношкірий хлопець притулився до пофарбованого у чорний колір стовпа вуличного ліхтаря і просто чекав. Йому ніхто не погрожував і не кричав в лице про необхідність термінового пакування багажу для повернення на історичну батьківщину. Він з цікавістю спостерігав за заходом, доки повстанські пісні не почали лунати занадто голосно. Тоді, як кажуть, подалі від гріха…
[Марш УПА 2014] Горить прапор Комуняк
Чудово розумію цього хлопця тепер, коли опинилася на його місці, тільки в інших декораціях. Замість Полтави – Вроцлав, замість дня народження Бандери – День незалежності Польщі (хоча, «бандера» - тепер знаю – перекладається з польської як «стяг»).
11 листопада доїхати трамваєм до вокзалу Вроцлава після 17-ої було неможливо: там збиралися молоді люди з усього Нижньосилезьського воєводства (області) на «Марш незалежності». На сидіннях в транспорті організатори з «Народного відродження Польщі» завбачливо наліпили наклейки із запрошенням всіх бажаючих. Поки я вивчала написи, весь транспорт у напрямку вокзалу зупинили поліцейські. Водіям повідомили, що всі пропускають колону і чекають 20-30 хвилин (йшло близько 5000 демонстрантів). Пасажирам довелося вийти з трамваю – і потрапити просто у натовп, який неможливо було обійти; він підхопив і поніс у напрямку центру. А трохи далі, за перехрестям, колону з усіх боків оточили люди у формі, ніяк не реагуючи на римовані образи з боку націоналістів.
Іду в колоні чужого свята, а поруч – ні знайомого, ні стовпа, ні можливості для виходу – все загороджено плакатами та біло-червоними прапорами. А залишити натовп дуже хочеться – поруч кричать, димлять і щось постійно вибухає. Нарешті бачу спину місцевого телеоператора. Він ніби камерою «розсуває» натовп – і ми вибираємося з дороги на тротуар. Там палить журналіст і щось намагається прокричати по телефону.
— І часто у вас так весело?
— Це четвертий рік такий марш, — ввічливо посміхається і показує оператору вдалий ракурс – молодики намагаються запалити смолоскип, світло навколо них червонувате.
Далі йти легше – ведучі колони із плакатом «Я поляк, тому маю обов’язки польські» (цитата відомого в Польщі громадського діяча ХХ ст. Романа Дмовского). Попереду – кілька поліцейських мікроавтобусів з включеними проблисковими маячками. Сотні молодиків заповнили всю вулицю, в багатьох обличчя закриті різноманітними масками, а також шарфами вболівальників місцевої футбольної команди «Нижня Силезія» або шаликами збірної Польщі. Є і дівчата, які тримаються за руки своїх хлопців, аби не загубитися. Петарди тепер вибухають по команді чоловіка з рупором, через рівні проміжки часу. І від того починають несамовито «скиглити» припарковані поруч авто. В руках деяких націоналістів вже горять факели – за цими героями дня охоче полюють журналісти і перехожі з фотокамерами. Плакати якихось організацій, ще лозунги, логотипи клубів із східних єдиноборств… Лунають патріотичні пісні. Розрізняю слова «то ми, то ми поляки» і щось дуже неприємне для комуністів. Основні тези польських націоналістів під час проведення маршу мені озвучив один із них, бо вивчив напам’ять (потім знайшла в інтернеті дещо дуже подібне):
— Ні ЄС і НАТО, ні американському імперіалізму і глобальному капіталізму, ні неомарксистській пропаганді, що нищить родини і народи! Ні для тіней маріонеточних урядів Республіки Круглого Столу! Так для суверенної і незалежної Польщі в Європі вольних народів, так для цінностей, які здобувала наша цивілізація, так для націоналізму! – відвернувся і швидко почав розсувати ліктями натовп, пробираючись ближче до авангарду руху.
Спотикаюся на бруківці – вона тут скрізь (прощавайте, підбори!), ледь не падаю і упираюся поглядом в очі вівчарці. Пес в наморднику підозріло мене роздивляється, його господар говорить по рації. Всі поліцейські – у бронежилетах і озброєні до зубів. Правда, частина із них у кепках з гербом, а інша частина має шоломи – ці найближче до натовпу і про всяк випадок палиці тримають напоготові. Обережно проштовхуюся між ними. Поруч опиняється літня жіночка, вона підспівує молодикам, знову щось дуже патріотичне.
— Пані, чому ви підтримуєте цей марш?
— Молоді люди борються за своє майбутнє.
— Занадто радикально...
— Радикали – це люди, які знають, чого хочуть. Тут переважна більшість – студенти без майбутнього.
— Але у Польщі хороша вища освіта...
— Так, але у нас надлишок гуманітаріїв. Молоді люди вимушені залишати Польщу – складно знайти роботу. Моя дочка закінчила тут університет, докторантуру в Німеччині, а живе у Штатах, тому що дома не змогла нічого для себе знайти.
Зазвичай незнайомі поляки не такі балакучі. Ми йдемо разом, тримаючись збоку від колони, і жінка розповідає про те, що в неї замала пенсія і вона не може дозволити собі мандрувати світом, маючи багато вільного часу. Над нашими головами кружляють два поліцейські вертольоти (а непогано Вроцлав озброєний). Море людей, що хвилюється червоним, білим, чорним, освітлюється факелами. Час від часу гучні тематичні «віршики» та вибухи петард заглушають нашу розмову. Таке враження, що знімається кіно і скоро режисер скаже «знято!», але чомусь не говорить.
Колона нарешті зайшла на Тумський острів (звідси колись починався Вроцлав) і потроху зупиняється. Натовп розтягнувся від площі перед Тумським мостом до статуї Діви Марії біля входу до кафедрального собору Іоанна Хрестителя. Питаю у найближчого поліцейського про те, скільки тут може бути учасників. Він «не має поняття».
— Ви, українці, – молодці. Ви знаєте, чого хочете, - продовжує тим часом діалог літня полька.
— Чому ви так думаєте?
— Я давно спостерігаю за новинами з України. А Польща розділена навпіл – частина ще під впливом Росії, частина робить те, що говорить Німеччина.
— Але ж Польща в Євросоюзі має багато зисків. Болгарії нині гірше за всіх.
— Так, але там корупція. У нас інша проблема – нам не дають займатися тим виробництвом, яке для поляків традиційне…
Просто перед нашими очима два молодика в масках вішають на гілку дерева прапор Євросоюзу – і підпалюють.
— До цього моменту мені здавалося, що полякам подобається Євросоюз…
— То просто хлопці виплескують зайву енергію, не звертайте увагу. Повірте, ми нормально ставимося до людей інших країн, які тут живуть. Так, Євросоюз має багато переваг, але більшість зисків отримує не Польща.
— А як же, наприклад, очищення річки Одри, реформа громадського транспорту, ремонт доріг за кошти ЄС?
— У нас відремонтовані тільки центральні дороги, ви бували на периферії? Ні? А все чому – в Польщі немає опозиції. Ви подивіться телевізор – опозиції слова не дають сказати!
— Не маю телевізора…
— От і добре, там тільки дурниці показують. Послухайте, поляки – добра нація, гостинна. Але ми хочемо бути рівними серед рівних, за це борються ці хлопці.
Тим часом марш закінчується сам собою. Моя співбесідниця десь зникає. Молодики кричать виразніше і я тепер чітко чую - представники якої саме партії будуть висіти замість листя на польських деревах. А ще хлопці хотіли б «серпом і молотом по червоній голоті»…
Телефоную до дівчини з України – вона вчиться у Варшаві. Говорить, що всі наші сидять по гуртожитках, зйомних квартирах та дивляться новини: польські націоналісти розгромили посольство Російської Федерації і підпалили святкові декорації в місті.
— Таке враження, що тут війна. Все пізнається у порівнянні, скажи?
А вдень поляки так гарно відзначали своє свято. Наприклад, у Вроцлаві харцери (скаути) підняли біло-червоний прапор на річковому судні. А в центрі міста на радість дітям вояки гарцювали на конях, був концерт, "Радісний парад незалежності". Не бачила, аби десь, як у нас, до пам’ятників цілеспрямовано покладали квіти. Але на честь державного свята президент міста та воєвода (то як наші мер та губернатор) роздавали нагороди заслуженим місцевим діячам. У нас нагороди теж люблять – і роздавати і отримувати. І святкувати теж – аби хороший привід. А особливо ввечері, коли можна сісти з друзями за чарочкою під щось смачненьке…
Тут – фото автора і Мачея Шверчинського